Що таке людський мозок і як він працює? На це запитання не можна дати відповідь у вигляді формул, проте такі постаті, як сер Чарльз Скотт Шеррінгтон, знали більше, ніж сучасники, та стали новаторами, щоб дати науці поштовх. Він прожив довге й блискуче життя на зламі 19 та 20 століть, залишивши по собі наукові теорії, що змінили уявлення про те, як працює тіло, як мислить людина. Ідеї науковця про інтегративну дію нервової системи, поняття синапса та вчення про рефлекси стали фундаментом нейронауки, яка тоді лише зароджувалася. Шеррінгтон був пов’язаний із Ліверпулем, де його наукова діяльність набула нового масштабу. Хто він – цей учений, який говорив про рефлекси як про симфонію організму? Усе найцікавіше – далі на iliverpool.info.
Від Іпсвіча до Ліверпуля: шлях Чарльза як ученого
Чарльз Шеррінгтон народився 1857 року в Лондоні, а його дитинство минуло в Іпсвічі, де він виховувався в родині лікаря-гуманіста. Ще змалку хлопець виявляв цікавість до природничих наук, а от справжній прорив стався вже в Кембриджі. Там він вивчав фізіологію, зокрема роботу нервової системи, і дуже швидко привернув увагу викладачів своїми нестандартними міркуваннями.
Після закінчення університету Шеррінгтон працював у лабораторіях, зокрема в лондонському Інституті Брауна. Але справжнім поворотом стала пропозиція обійняти професорську посаду в Ліверпульському університеті 1895 року. Наше місто – з його індустріальним духом, динамікою та відкритістю до нових ідей – стало ідеальним ґрунтом для наукового стрибка.
У Ліверпулі Шеррінгтон викладав улюблені дисципліни, створивши нову дослідницьку школу. Саме тут почали формуватися його найважливіші ідеї про те, як організм обробляє нервові імпульси. З Ліверпуля, по суті, почалося становлення Шеррінгтона як мислителя глобального масштабу.
Нервова система як симфонія: наукова спадщина Чарльза Скотта Шеррінгтона
У Ліверпулі Шеррінгтон зосередився на вивченні того, що тоді вважалося однією з найзагадковіших систем у людському тілі – нервової. Його не задовольняло спрощене трактування рефлексів як механічних реакцій на подразники. Він дивився на ці процеси значно ширше – як на скоординовану гру багатьох компонентів, щось на зразок оркестру. Саме тому його праця «Інтегративна дія нервової системи» (1906) стала переломною: у ній уперше було системно обґрунтовано, що нервова система не просто передає сигнали, а синхронізує дії всього організму.
Одне з найгучніших досягнень науковець – введення у вжиток терміна «синапс», який він запозичив із грецької. Цим словом Шеррінгтон описав місце контакту між нейронами, де відбувається передача імпульсу. Це був ключ до розуміння складної архітектури нервової комунікації. Усе, що ми сьогодні знаємо про нейронні мережі, – від пам’яті до моторики – так чи інакше починалося з його досліджень.
Не менш важливою була і його концепція рефлекторної взаємодії, зокрема явища взаємного гальмування м’язів. Згідно з нею, коли активується один м’яз, антагоніст автоматично гальмується – завдяки центральному контролю з боку спинного мозку. Це був радикальний відхід від уявлення про рефлекси як замкнені дуги. Шеррінгтон довів: усі реакції – інтегровані й координуються вищими центрами.
Під час досліджень він застосовував новаторські методи – наприклад, точкову стимуляцію м’язів у тварин, що дозволяло детально простежити шляхи проходження сигналів. Частину цих експериментів він здійснював ще в Ліверпулі, де мав доступ до добре оснащеної лабораторії та підтримку молодих науковців. Саме цей період заклав основу його подальшої академічної кар’єри, яка згодом продовжилася в Оксфорді.
Для свого часу Шеррінгтон був революціонером. Його погляди на нейронну взаємодію випереджали появу електронної мікроскопії та електрофізіології. Він мислив системно й образно, не боячись поєднувати біологію, філософію та навіть музику – що зробило його дослідження концептуально глибокими.
Нобелівська премія Шеррінгтона та визнання
До 1930-х років Чарльз Шеррінгтон був уже визнаним авторитетом у фізіології, але справжнє міжнародне визнання прийшло разом із Нобелівською премією. У 1932 році він розділив її з іншим британським ученим, Едгаром Адріаном, за дослідження функцій нейронів. Журі наголосило: їхня праця відкрила новий погляд на те, як передається нервовий імпульс і як він перетворюється на фізіологічну дію. Шеррінгтон підвів науку до того моменту, коли поведінку тіла можна було описати не просто як набір реакцій, а як тонко налаштовану систему зв’язків.
Ця нагорода стала своєрідним визнанням і для особистих досягнень Шеррінгтона, і для тієї школи, яку він створив. Від Ліверпуля до Оксфорда – у різних лабораторіях працювали десятки його учнів і послідовників. Він умів надихати: не просто керувати дослідницьким процесом, а мислити разом із командою. Його стиль – поєднання інтелектуальної вимогливості та філософської глибини – вирізнявся навіть серед тогочасних науковців.
Окрім Нобелівської премії, науковець здобув чимало почесних відзнак. Його обрали президентом Лондонського королівського товариства – однієї з найпрестижніших наукових установ у світі. Він отримав Копліївську медаль, королівську медаль, а також Орден «За заслуги» – відзнаку, що її вручають за видатний внесок у науку, мистецтво або громадське життя. А ще – лицарське звання, яке, утім, не вплинуло на його ставлення до себе. Чарльз так і залишився скромним чоловіком.
До речі, до нагород Шеррінгтон ставився з обережністю. Для нього першочерговим завжди залишалося питання «як краще зрозуміти життя», а не «як визнати відкриття». Його розум був спрямований не на досягнення слави, а на пошук гармонії між природою і розумом. І це, можливо, найголовніша його особливість як науковця – відчути світ, а не задовольнятися тим, щоб його описати.
Людина понад механізм: філософія та гуманізм
У пізні роки життя Чарльз Шеррінгтон дедалі більше схилявся до філософських роздумів. Його наука ніколи не обмежувалася лише фізіологією; ще в студентські роки він цікавився класичною літературою, гуманітарними науками, а згодом – етикою, релігією та поезією. Усе це зрештою вилилося у книжку «Людина та її природа», яка побачила світ 1940 року й стала своєрідним підсумком його світогляду. У ній порушується важливе питання: що означає бути людиною, мислячою істотою в тілі з м’язів, нейронів і кісток?
Шеррінгтон висловлює думку, що свідомість – це щось глибше й делікатніше, ніж наука здатна пояснити. Він пише про красу природи, про моральну відповідальність людини, про межу між біологічним і духовним. Його стиль у цій книжці не менш образний, ніж у наукових працях: він спирається на поетичні алюзії, використовує метафори й звертається до читача як до співрозмовника.
Філософські ідеї, висловлені в «Людині та її природі», не були відірвані від науки. Навпаки, саме завдяки глибокому розумінню фізіології Шеррінгтон міг ставити запитання про межі цієї науки. Він не протиставляв тіло і розум – навпаки, намагався показати, як тісно вони пов’язані. У цьому полягає його гуманістичний погляд: бачити в людині не механізм, а цілісний організм із волею, інтуїцією та самосвідомістю.
Ці погляди справляли враження і на колег-науковців, і на філософів. Книжка стала популярною серед ширшої інтелектуальної публіки. Уже після смерті Шеррінгтона у 1952 році його роботи ще довго цитували, перевидавали, коментували. Передусім – як живу й натхненну думку про те, що свідомість не протистоїть природі, а є її найвищим виявом. Можливо, тому в Ліверпулі є такі екорозробки, як «Гемісфера» чи штучний плавучий острів.