Уявіть собі місто, де дощі змивають нечистоти прямо з вікон у рови, де квартали пахнуть сумішшю риби, диму й холери, а слово «гігієна» звучить як екзотика. Саме таким був Ліверпуль ще в середині 19 століття, а раніше – тим більше. Але саме тут, у цьому портовому місті, розпочалась історія системного підходу до громадського здоров’я. Історія, яка сьогодні надихає медиків, урбаністів і простих мешканців. Наша стаття на iliverpool.info – про сміливість і людяність, які стали основою гігієнічної революції.
Джерела гігієни в Ліверпулі: перший медичний офіцер і муніципальні ініціативи
Середина 19 століття. Ліверпуль – портове серце Британської імперії, куди прибувають товари, мрії та… інфекції. Населення зростає великими темпами, але санітарія практично відсутня. Люди живуть у тісних нетрях, без доступу до чистої води, з примітивною каналізацією або й без неї. Хвороби не виняток, а частина повсякденного життя. У таких умовах холера, черевний тиф, туберкульоз лютують, збираючи великий врожай смертей.
Але Ліверпуль не здається. У 1847 році тут відбулося дещо революційне: місто першим у Британії створило муніципальний відділ охорони здоров’я. А його першим керівником став доктор Вільям Генрі Дункан. Медичний офіцер з охорони здоров’я – це не зовсім посада, а радше завдання, яке вимагало мужності. Бо Дункан мав іти проти байдужості, звички й навіть бізнес-інтересів.
Він почав із простого, але радикального: збір даних, картографування хвороб, аналіз побутових умов. Його висновки були незручними, але точними – бідність, антисанітарія й відсутність контролю з боку влади вбивають людей швидше, ніж будь-які віруси. Дункан публічно говорив про небезпеку сміття, зливових вод і підвалів, де застоювалась волога й розкладались відходи А головне – пропонував рішення: створити систему інспекцій, водопостачання, каналізації.
Його підхід був революційним не лише для Ліверпуля, а й для всієї Британії. Бо гігієна з приватної справи раптом стала справою публічною, навіть політичною. Міська влада підтримала його, створивши прецедент. Це був початок гігієни як суспільної цінності, а не лише звички окремих людей.
І хоча мешканці тоді ще не мали в кожному домі раковини, але вперше з’явилася надія, що місто може бути чистим. Тож все це почалося з віри одного лікаря, що бруд – це не вирок, а проблема, яку можна подолати.
Інституціоналізація гігієни: школа й кафедра гігієни (1897)
Кінець 19 століття для Ліверпуля ознаменувався новим кроком у справі гігієни: місто продовжувало боротися з брудом і хворобами, зробивши гігієну предметом вивчення в освітньому закладі. У 1897 році в місті з’являється School of Hygiene – школа гігієни при новоствореному Liverpool University College, що згодом став університетом. Ця установа виявилась містком між наукою і практикою, між знанням та дією.
Важливою деталлю є те, що поява школи гігієни була результатом тісної співпраці міської влади та науковців. Ліверпульська корпорація ще в 1847 році створила перше муніципальне відділення громадського здоров’я у Великій Британії. Міські управлінці підтримали ідею, що гігієна – це не просто набір порад, а ціла дисципліна, яка заслуговує мати повноцінну дослідницьку кафедру.
Отже, з одного боку було місто з його труднощами: розширенням населення, переповненими житловими кварталами, спалахами інфекцій. З іншого – академічна спільнота, яка бралася шукати причини, аналізувати наслідки й навчати нове покоління лікарів та інспекторів. Такий симбіоз став унікальним явищем для свого часу: ще мало хто в Європі сприймав гігієну так серйозно.
У Ліверпулі гігієну почали сприймати як суспільно важливу дисципліну, що базується на статистиці, етиці, знанні про місто й відповідальності перед людьми. І її голос лунав навіть у стінах міської ради. Усе це заклало підвалини для подальших інновацій у сфері охорони здоров’я. Не дивно, що Ліверпуль незабаром став першим британським містом, де гігієна почне формувати політичний порядок денний.
Новаторські практики 20 і 21 століть: від рентгенів до ковід-тестів
Ліверпуль не зупинився на гігієнічних проривах 19 століття – місто й далі тримало курс на розвиток. Уже в середині 20 століття воно впроваджує те, що для багатьох було лише далекою мрією: масове скринінгове обстеження населення на туберкульоз. На світлинах 1959 року – пересувні рентгенівські установки, що курсують містом і дають змогу виявляти хворобу на ранніх стадіях. Це була демонстрація того, як превентивна медицина може працювати на ділі.
Ідея проста: якщо хворобу видно – її можна зупинити. Але потрібна воля, щоб перевести цю логіку в реальні кроки. Ліверпуль мав таку волю. Саме тому його приклад з рентген-скринінгом почали вивчати за кордоном. Це була справжня «профілактика в польових умовах», яка показала: гігієна пов’язана з соціальною організацією, а не лише з милом і водою.
Відтоді минули десятки років – і Ліверпуль знову в авангарді. У 2020-му, коли COVID-19 тільки починав поширюватись країною, саме тут запустили першу у Великій Британії програму масового тестування населення. Місто знову взяло на себе ініціативу: у той час, коли багато регіонів лише розробляли план дій, у Ліверпулі вже розгортали мобільні пункти тестування, залучали волонтерів і аналізували дані в реальному часі.
Обидві історії – і з рентгенами, і з ковід-тестами – об’єднує одна риса: здатність діяти швидко, системно й з думкою про загальне благо. Ліверпуль і впроваджував інновації, і випробовував їх на практиці.
Жива спадщина: як Ліверпуль пам’ятає свого проповідника гігієни
Сьогодні Ліверпуль зберігає пам’ять про свою гігієнічну революцію. Історія тут дихає навіть із келиха: у самому центрі міста працює паб Dr Duncan’s, присвячений лікарю, який перетворив поняття «міська гігієна» з теорії на практику. Ім’я Дункана не стерлось, бо не стерлись і причини, через які він починав боротьбу. Фільм Hunting for History простежує кроки докторки Сем Каслін із Ліверпульського університету, яка проходить маршрутом свого попередника Дункана: від паба до архівів, від меморіальних фотографій до живих історичних вулиць.
Одне з найсильніших візуальних вражень – Pembroke Place, одна з небагатьох збережених забудов 19 століття. Саме тут мешкали іммігранти, що прибували в пошуках шансів, але натомість потрапляли в халепу: вогкі приміщення без вентиляції, антисанітарія, переповнення, відсутність каналізації.
Дункан не просто фіксував ці реалії – він рішуче втручався. Вимагав від орендодавців ремонтувати житло, викривав забудовників, які нехтували базовими санітарними нормами. Для нього міське середовище було чинником, який або підтримує життя, або його знищує. Архіви міста, які досліджує Каслін у фільмі, показують: саме через численні звіти, інспекції й санітарні вказівки він досяг змін, які згодом стали нормою.
Цікаво, що за життя Дункана не називали героєм, але після нього зросла тривалість життя, зменшилась смертність, розширилась система громадського контролю над інфраструктурою. Він не лікував конкретного пацієнта, але рятував місто в цілому – через гігієну, правила, тверезу аналітику й завзяття.
А ще в Ліверпулі жила Кітті Вілкінсон – жінка з прогресивними поглядами та великим серцем. У 19 столітті вона стала відомою в Ліверпулі завдяки своїм зусиллям у покращенні гігієнічних умов серед бідного населення і розвитку місцевих купалень.